четвер, 18 травня 2017 р.

Повені зупиняться перед деревами - Урядовий кур'єр

Ліси Покутських Карпат треба захистити найвищим заповідним статусом

З туману вийшла ватага опришків. Тьмяно зблиснули руків’я застромлених за череси пістолів та леза нагострених топірців-барток. Старший насупив брови: «Що ви робите у нашому лісі? Рубати? Не дамо!»

Я похитав головою, і видіння зникло. Але і туман, і величний буковий праліс, і гірське озеро, в якому мешкають схожі на мініатюрних драконів тритончики, залишилися. Тут, на заповідному Корматурському хребті національного природного парку «Гуцульщина»,на диво органічно співіснують легенди і наука. І доки комусь за потонулими у хмарі, яка саме зачепилася за вершину гори, товстелезними стовбурами дерев ввижаються народні месники, науковці за допомогою бет-кодерів (фіксатори ультразвуку) вираховують, скільки саме видів кажанів (кожен вид цих тварин пищить на власній частоті) живе в тутешніх дуплах і печерах. Або вивчають, за яких умов краще відновлюються реліктові тиси чи поважні королі карпатського лісу буки.

Скільки скосила «Дружба»
Останнім часом дедалі частіше в різних аудиторіях, зокрема від урядовців нової хвилі, лунає запитання: «А навіщо нам національний парк»? Як видно зі вступу до статті, серед завдань НПП «Гуцульщина» — і збереження кажанів та інших рідкісних видів тварин, і охорона культурної та історичної спадщини, зокрема, пам’яті про Олексу Довбуша й інших народних месників. Але найвідчутнішим поштовхом до створення в Косівському районі Івано-Франківської області національного природного парку стали все-таки не гуманітарні мотиви, а потужні повені, зокрема та, що трапилася 1998-го на сусідньому Закарпатті. Міжвідомча комісія, яка досліджувала тоді причини лиха, визнала, що однією з вагомих причин стало варварське вирубування лісів. Тож багаторічні заклики науковців і громадськості про взяття під охорону косівських лісів у 2002 році таки знайшли відгук у президентському указі про створення національного природного парку на схилах Покутських Карпат.

Землі лісового фонду (43,4 тисяч га) у Косівському районі — це приблизно половина його території (90,3 тисяч га). До створення парку на більшій частині (майже 24 тисяч га) цього фонду ґаздував Кутський держлісгосп, а на решті — комунальне підприємство «Райагроліс». На перший погляд, ліс рубали дуже скромно. Щороку рубки головного користування (це коли на відведеній ділянці зрізують усе підряд) у Кутському лісгоспі здійснювали тільки на 70 гектарах. Тобто утворювалися залисини загальним розміром понад сто футбольних полів. Даних про рубки у «Райагролісі» знайти не вдалося, але порівняння державних і комунальних (колишніх колгоспних) господарств завжди показувало більші масштаби вирубування в останніх.

«Скромно» — це лише на перший погляд. Крім рубок головного користування, в нашому лісівництві існує ще понад 10 видів інших, зокрема суцільні санітарні рубки, які теж залишають голі схили. Та навіть якщо загалом вирубування порослих лісом гір видасться прийнятним, «науково обґрунтованим» чи «у межах розрахункової лісосіки», згадаймо, що, крім офіційних цифр, є ще браконьєрські. І сам побачив минулого літа чимало пеньків без належного офіційного маркування, виявлених природоохоронцями на території Кутського лісгоспу.

Тож облишимо жонглювання цифрами і просто поглянемо на косівські ліси уважним оком. Згори, через розміщену на квадрокоптері камеру. Як це зробив автор фільму «Хто знищує наші ліси» Валерій Ловчиновський. Об’єктив показує, що наче велетенська коса пройшлася горами. Очищені нею від дерев галявини місцями більші за залишки, чубчики, які, оточуючи лісосіки, маскують їх від стороннього ока з боку доріг чи просік.

До речі, попри термін «рубки», ліс давно вже не рубають, а пиляють. За кордоном — за допомогою сучасних машин-харвестерів, у нас — усе ще бензопилами, часто допотопними «Дружбами» ще радянського виробництва. Назву «Дружба» було дано на честь 300-річчя «возз’єднання» України з Росією, яке в СРСР відзначали в 1954 році.

Мертві бджоли не гудуть
Ще одна важлива роль парку — рекреаційна. Простіше кажучи, добре збережені природа та культура краю приваблюють сюди охочих відновити фізичне та психічне здоров’я, набратися нових вражень і сил. Що краще функціонує парк, то більше наших співгромадян та іноземців їде до Пістиня, Кут, Шешор та інших сіл, міст та містечок. Отже, більше можливостей заробити у власників зелених садиб, форельних господарств, колоритних кав’ярень і ресторанів. То кращий виторг у майстрів із Космача чи Яворова, які виставляють вишиванки, ліжники, різьблення та іншу чарівність на знаменитому Косівському базарі.

Колектив «Гуцульщини» чудово розуміє важливість своєї роботи й викладається на всі сто. Крім безпосередньої охорони карпатської природи, шукають можливості це збережене показати відвідувачам. Продумали, промаркували та обладнали півтора десятка туристських маршрутів. Створили оригінальний маєток Святого Миколая і зробили його найупізнаванішим брендом Франківщини (читайте детальніше в «УК» від 31 грудня 2014 статтю «Миру і маленьку ляльку»). Музей і наукові лабораторії парку — улюблене місце дітвори для проведення вільного часу, та й дорослі тут ходять, відкривши рота.

Зробили б і ще більше, але… Замість посилювати охорону природно-науково-дослідних відділень чи створювати нові атракції для туристів співробітники годинами просиджують на засіданнях усіляких робочих груп та в судах. Охочі відщипнути в парку сотку-другу, а то й гектар чи навіть сотню гектарів не переводяться з перших днів його створення («УК» писав про це у статті «Святий Миколай просить захисту» 25 червня 2016 р.).

«Ми готові співпрацювати з громадами, шукаючи компромісів, якщо йдеться про вирішення таких болючих питань, як земельні ділянки, на які є документи права власності чи проектно-кошторисна документація, наприклад, на новий цвинтар чи сміттєзвалище. Або щодо ділянок, на яких ще з позаминулого століття живуть селяни, — каже в.о. директора «Гуцульщини» Юрій Стефурак. — Але про те, щоб віддати державні ліси під забудову, під чиїсь дачі не може йтися. Та й будь-яка зміна меж парку можлива лише через указ Президента».

Чимало любителів поживитися заповідними землями закидають, що парк не має акта на землю. Та це не означає, що державна заповідна установа не захищена. Закон говорить, що поки не виготовлено відповідних документів на землю та межі не винесено в натуру, це все одно територія національного природного парку, а керуватися тим часом треба проектом створення парку і документами про передачу лісів від лісгоспів. Що таких документів досить, аби підтвердити законність власності держави на заповідні землі, показав нещодавно обласний адміністративний суд, який визнав незаконним введення однією із сільрад до проекту свого генерального плану 605 гектарів землі парку.

Але позицію держави треба посилити, а саме: допомогти «Гуцульщині» внести відомості про землі парку до Державного земельного кадастру та реєстру прав. І тут дуже потрібна підтримка Мінприроди та облдержадміністрації. Через брак правовстановлюючої документації на землю страждає не тільки парк, а і район загалом, адже чимало інвестиційних проектів, які колектив «Гуцульщини» намагається запровадити — створення скансена «Гуцульське село», організація еколого-освітнього та візит-центру, центру відтворення гуцульської породи коней, будівництво музею етнографії і природи, на який, до речі, парк уже виготовив проектну документацію, розбудова туристично-мистецького комплексу «Маєток Святого Миколая», а також багато інших задумів — не вдалося реалізувати саме через те, що нема документів на землю.

На тобі, небоже…
Створення парку, головна мета якого — збереження довкілля, мало зупинити облисіння гір та поліпшити захист від стихій. Так з першого погляду і сталося: за 15 років існування парку суцільні рубки не перевищили 30 гектарів. Але це дані лише щодо території, яку парк отримав у повне своє управління. Повноправно господарюють природоохоронці лише на четвертині території «Гуцульщини» (7,6 тисяч га). Решта хоч і отримала особливий статус, залишилася в управлінні лісгоспу та «Райагролісу». Вони хоч і мали б узгоджувати ведення рубок з парком, та зазвичай цього не роблять. Махають сокирою на цих 3/4 частинах із тим самим завзяттям. Придатних для промислової лісозаготівлі ділянок ставало дедалі менше.

Урешті-решт дійшло до того, що саме Держлісагентство України звернулося до Мінприроди з пропозицією передати повністю — із землями, технікою і фондом зарплати — в НПП «Гуцульщина» весь Кутський держлісгосп. Про що свідчить листування за 2009—2010 роки.

Парк погодився — щоб не дати донищити ще вцілілі лісові ділянки. Рішення погодили і Кабмін, і Мінприроди, і Держлісгосп, і облдержадміністрація. Та чи то через амбіції, чи то через небажання втратити одну з годівниць ідею передачі лісгоспу в повне підпорядкування парку зарубали (яке символічне слово!) керівники обласного управління лісового господарства.

Тож рубки у Кутському лісгоспі тривають. Але біда навіть не цьому — в господарській зоні парку теж ведуть лісове господарство. А в тому, що в лісгоспі користуються недружніми до природи технологіями і методами рубок.

Те, що не вдалося зробити сім років тому, треба зробити нині: передати всі ліси Кутського лісгоспу парку. Це забезпечить надійну охорону вбраних у зелене гірських схилів. Відновлені ліси убезпечуватимуть людей та майно від повеней. А поки що слід закріпити права НПП «Гуцульщина» як державної установи на ті землі, які вже надано йому в постійне користування.
Олег ЛИСТОПАД // «Урядовий кур’єр»
«Урядовий кур’єр», 19 травня 2017 року, п'ятниця, № 91 (5960), стор. 1, 4
https://ukurier.gov.ua/uk/articles/poveni-zupinyatsya-pered-derevami/

0 коммент.:

Дописати коментар