четвер, 11 травня 2017 р.

Власність на землю і земельний ринок - Як це роблять інші



Приватна власність на землю, передусім на сільськогосподарські угіддя, з якогось дива в певних колах експертів-економістів і керівників міжнародних фінансових інституцій є синонімом ледь не цивілізованості тієї чи іншої країни, принаймні — показником розвитку ринкових відносин, загальної ефективності економіки. І це вже для нас не питання теорії: наступного року Україна, згідно з підписаним чинним урядом меморандумом із Міжнародним валютним фондом, має здійснити докорінну лібералізацію ринку землі, включаючи продаж сільськогосподарських угідь. Одночасно кілька досить впливових політичних сил заявили про необхідність продовження мораторію на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення, ба більше — вони мають намір ініціювати відповідний референдум. У відповідь уряд заявляє, що зняття мораторію відбудеться тільки тоді, коли стане ясно, кому дозволятимуть купувати землю. Матимуть таку можливість, за словами прем’єра Володимира Гройсмана, лише фізичні особи з українським громадянством. «Мораторій можна зняти тільки тоді, коли буде зрозумілою позиція щодо захисту власників землі. Тема землі є надзвичайно чутливою для українських громадян», — заявив, окрім того, голова уряду.

При цьому всі діючі сторони апелюють до світового досвіду, знаходячи в ньому опертя власних економіко-ідеологічних конструктів. Отож погляньмо на деякі зі світових норм користування сільськогосподарськими угіддями, від самого початку «виносячи за дужки» ідеологему, наче виключно приватне землекористування та нічним не обмежений ринок землі є запорукою економічного процвітання — в такому разі серед лідерів тут була би низка держав Латинської Америки, де панували чи й нині панують латифундисти...

Гадаю, ніхто не заперечуватиме, що Скандинавські країни за багатьма параметрами не просто належать до найпередовіших економічно, у них іще й зручно та затишно жити. Свого роду «затишність» характеризує і земельні відносини. Приватна власність на землю у Скандинавії поєднується з державною і громадською (кооперативною, муніципальною тощо). При цьому просто так, «з нальоту», купити там землю, а тим більше робити на ній усе що хочеться, неможливо. І не лише купити. У скандинавів не вдасться просто так узяти в оренду, тим більше викупити, водойму для розведення в ній риби. Щоб отримати «добро» на такий промисел, необхідно виконати купу погоджень, які обов’язково будуть перевірені державними інспекторами з охорони природи, тваринного і морського світу. Знищити своїми діями (чи бездіяльністю) приватизовану чи орендовану водойму жодному «хазяїну», «інвестору» чи «працедавцю» жодна скандинавська країна не дозволить. Так само і ліс, ріллю, луки чи інші природні ресурси, викуплені чи орендовані. Тож приватна земля там перебуває під пильним суспільним контролем, так само і державна чи громадська. Можливо, комусь такий контроль видасться обтяжливим гальмом для економіки, але, пам’ятаю, ще наприкінці 1980-х, коли вже можна було отримати об’єктивну інформацію про Захід, мене вразило, що у Швеції (кам’янисті ґрунти, через північ країни проходить Полярне коло) середня врожайність картоплі була на рівні передових колгоспів і радгоспів УРСР. Воно й не дивно: у цій країні купити орну землю можуть тільки особи, які ведуть сільськогосподарське виробництво та мають необхідну фахову підготовку. Є над чим замислитися, чи не так?


У Канаді (теж північна околиця, тільки вже Америки, а не Європи) лише 11% землі перебуває у приватній власності. Інші сільгоспугіддя розподілені між федеральними (41%) і місцевими землями (48%). Останні закріплені за кожним із суб’єктів федерації — провінціями. Внаслідок високої частки в структурі земель Канади лісів, арктичних пустель і територій корінного населення (індіанці й інуїти) орні землі становлять лише 6,8% від усієї території Канади. Однак в абсолютних цифрах це зовсім немало — орні землі Канади за площею більші, ніж уся територія України.


Попри далеко не всюди сприятливий клімат Канада дає до 16% світової продукції пшениці, яка є основною сільськогосподарською культурою. Тож Канада є експортером зерна (включаючи пшеницю, жито, овес, ячмінь, кукурудзу, гречку) й одним із провідних гравців на світовому ринку зерна. А водночас тваринництво (молочне, м’ясо-шерстне) та птахівництво дають до 60% вартості сільськогосподарської продукції. Тобто основна маса продукції виробляється на приватній землі, разом із тим значна частина, передусім продукції тваринництва, й на орендованій. Ринок землі практично вільний: у всіх провінціях, за винятком Острова Принца Едварда, жителі в межах своєї території не мають ліміту площі землі, якою вони володіють. Тільки у двох провінціях (Квебек і згаданий Острів Принца Едварда) такі обмеження є. Натомість обмеження щодо площі придбаної у власність землі для іноземців встановлені в шести з десяти провінцій.


При цьому вільні місцеві землі можуть залучати для заохочення потрібних у тій чи іншій місцевості іммігрантів. Так, у селищі на острові Кейп-Бретон у Новій Шотландії не вистачає робочих рук, тому там пропонують роботу та два акри (80 соток) землі всім, хто готовий переїхати туди на постійне місце проживання за умови відпрацювання на пропонованому місці п’ять років. «Ми не зможемо дати вам великі гроші, але ми можемо дати вам дивовижне життя, — сказано в оголошенні. — Ми шукаємо екологічно свідомих людей, які хочуть бути частиною спільноти і ставитимуться до бізнесу не як до роботи, а як до створення чогось, чим можна пишатися. Якщо ви позитивна людина, яка має навики в харчовій промисловості або сфері обслуговування, то ви той, кого ми шукаємо».


На протилежній від Канади стороні земної кулі розташована Австралія — також свого часу британська колонія. Там відчутно інші традиції володіння землею та землекористування. Скажімо, досі в Австралії залишається в силі й має правову дію так званий вільний вибір земель (Free selection), прийнятий в XIX столітті. Згідно з цим принципом, будь-який громадянин цієї держави може претендувати на отримання земельної ділянки певного розміру. Раніше її розміри коливалися від 200 до 800 га, залежно від родючості ґрунту. Зараз розмір ділянок зменшено, натомість збільшено зобов’язання землевласника. Зокрема, власник землі повинен збудувати будинок, обробити певну частину землі та особисто жити на своїй ділянці. Поряд із продажем ділянок поширена здача державної землі в оренду. Ще у 1892 році в Австралії було ухвалений закон, за яким можна здавати землю в оренду на 99 років за річну ренту в 4% вартості цієї землі. Тобто держава не втрачає права власності на землю, а водночас забезпечує собі регулярний дохід.


А ще в Австралії створені правові запобіжники проти латифундистів. У 1894 році ухвалено закон, який дозволяє в інтересах суспільства експропріацію завеликих землеволодінь. Особлива палата визначає ціну землеволодіння, що має завеликі розміри, потім держава викуповує його і розпродує або здає в оренду дрібнішими ділянками. При цьому переважна частина сільгоспугідь припадає на господарства, які мають понад 1000 га (такий розмір не вважається завеликим). Результат: Австралія — один із найбільших у світі виробників і експортерів зернових та продукції тваринництва.


На загал, в Австралії, ще з часів колоніального періоду, характерним є більше втручання держави в господарське управління землею, ніж у європейських державах або в Канаді. Найбільшим земельним власником в Австралії є держава. Їй належать землі, якими прокладено залізниці й автошляхи, на яких збудовані морські порти та великі заводи. Аграрне законодавство Австралії базується на тому, що держава повинна мати земельні резерви, щоб надавати всіх охочим у користування стільки землі сільськогосподарського призначення, скільки їм потрібно, щоби прогодувати себе та свої сім’ї, але за неодмінної умови, щоб користувачі особисто ці ґрунти обробляли.

Отож, як бачимо, в різних країнах (я навмисно не брав за приклади США, Францію, Великобританію чи Польщу, про які читачам відомо більше) — різні традиції землекористування та продажу сільськогосподарських ґрунтів. І це варто врахувати в Україні.
Можуть сказати: «А як же Ізраїль?» Це окрема тема, бо досвід цієї країни також є дуже цінним для нас.

Приватна власність на землю у Скандинавії поєднується з державною і громадською (кооперативною, муніципальною тощо). При цьому просто так, «з нальоту», купити там землю, а тим більше робити на ній усе, що хочеться, неможливо. Приватна земля там перебуває під пильним суспільним контролем, так само і державна чи громадська. У Швеції купити орну землю можуть тільки особи, які ведуть сільськогосподарське виробництво та мають необхідну фахову підготовку.

У Канаді лише 11% землі перебуває у приватній власності. Інші сільгоспугіддя розподілені між федеральними (41%) і місцевими землями (48%). Останні закріплені за кожним із суб’єктів федерації — провінціями. Ринок землі практично вільний: у всіх провінціях, за винятком Острова Принца Едварда, жителі в межах своєї території не мають ліміту площі землі, якою вони володіють. Тільки у двох провінціях (Квебек і згаданий Острів Принца Едварда) такі обмеження є. Натомість обмеження щодо площі, придбаної у власність землі для іноземців, встановлені в шести з десяти провінцій.

В Австралії, ще з часів колоніального періоду, характерним є більше втручання держави в господарське управління землею, ніж у європейських державах або в Канаді. Найбільшим земельним власником в Австралії є держава. Їй належать землі, якими прокладено залізниці й автошляхи, на яких збудовані морські порти та великі заводи. Аграрне законодавство Австралії базується на тому, що держава повинна мати земельні резерви, щоб надавати всім охочим у користування стільки землі сільськогосподарського призначення, скільки їм потрібно, щоби прогодувати себе та свої сім’ї, але за неодмінної умови, щоб користувачі особисто ці ґрунти обробляли.

Источник: День

0 коммент.:

Дописати коментар